може, хтось спроможний на допомогу, а якщо ні - просто почитайте, візьміть до уваги та будьте обережними. хлопець - друг моїх знайомих,київський,тому, дивлячись на знайомих, які у розпачі, просто не можу вкласти в голову цей випадок. "люди - скоти. а ти - не я, а я - не ти" (с) АННА читаємо тут: http://moto.kiev.ua/forum/?trid=general/1216743116717&vp=1 Сдача крови для Коли: четверг, 9.30 утра, Подвысоцкого 4 (Печерск, м. Дружбы Народов), сбор на стоянке под больничкой. Просьба не опаздывать. Деньги на лечени и протезирование можно будет сдать: в четверг утром с 9.30 до 10.00 на Подвысоцкого 4 Диме или Tash вечером на Кафике с 19 часов Tash, после 21.00 Диме. Или на расчетный счет 262021527073 МФО банка: 380805 Райфайзен банк Аваль. ЗКПО 3164914037 ФИО получателя: Проскурко Дмитрий Александрович Тел.: 8067 947 8 666

вступ до вишів - ось справжній 3, 14здець. а взагалі - сьогодні була гарна прогулянка містом, поцілунки, спокій і приємні відчуття. дякую.

Все в цьому світі відносно, я помітила. Начинатася чужих щоденників та блогів та зрозуміла: істиною були деякі слова, зокрема, останнє, прочитане в жж у Діс. чим більше відкриваєшся людині, тим далі людина від тебе відштовхується. То виходить, і справді, треба залишатися чимось нерозгаданим... Але довго ж так не можна залишатися. Коли-небудь все одно все відкриється. і що тоді? всьо тоді. ____________________ останнім часом займаюся тим, що відвідую різні закинуті місця: недостроєні будинки, або навпаки, заброшені і забуті. може, хтось шось порадить відвідати?

Десь там, де в мене колись була душа - там зараз, здається, дірка. Порожнеча. То місце іноді ниє, від того неприємні відчуття, але я нічого неможу із цим зробити. Просто я не можу повернути свою душу собі назад.Я її продала. Тобто, ні. Навіть віддала. Задарма. Думала, що мені щось за це буде взамін. Але мені нічого не дали. Тепер так і ходжу, без душі. Майже звикла. Але ще не зовсім. ... Почалося все гарячого літа. Тоді, коли саме у розквіті своєму був серпень, на вулиці було спекотно,всі шукали прохолоди. А ще всі шукали кохання.Я вже мала кохання. Але саме тоді я і зустріла свого Сатану. Свого Диявола, якому згодом віддала найдорожче. ...Диявол мав цілком людську подобу. Щоправда, дещо відрізнявся від інших людей своєю зовнішністю та характером, але то таке. Чи смішно то, чи безглуздо, але із ним ми познайомилися у Інтернеті. Так, виявляється, пекельні потвори також сидять у мережі. Сама здивувалася.Тож, ми спілкувалися із ним деякий час, аж поки не пішли розмови про зустріч.Я захотіла зустрітися із ним, але тоді я просто не знала,хто він є насправжді. Дурна, наївна була, мабуть. Варто помітити, що із першого погляду, саме тоді, коли ми вперше зустрілися поглядом,все і почалось. Просто саме тоді між нами промайнула якась іскра,струм. Тоід все почалося, і вже не відпускало. Я думаю, що саме в той день,саме в той час, серпневого дня, він поглядом зачепився за мою душу і почав її повільно висмоктувати. мій Диявол - дивне створіння. Він часто спить,багато читає, а ще боляче кусається. Він має прозорі очі,скляні і страшні. Я боюся дивитися у ці очі. Боюся тому, щО у них нічого не видно. Знаєте, кажуть, що очі -дзеркало душі.Коли дивишся людині в вічі, ніби зазираєш у душу. Так от коли я зазираю Дияволові в вічі, я нічого не бачу. Мені здається, у нього просто немає душі.Тому, саме тому, він витягує душі із інших людей. Але йому від цього,більшою мірою, не легше. Спочатку я не помічала, як він це робить. Не помічала, що він впливає на мене. Але інші помічали. І натякали.А я,дурна,була настільки засліплена якимось сильним почуттям (ні, не кохання - кохання то гучно сказано), що навіть на натяки не звертала уваги. Просто він ніби осліпив мене: осліпив своїм диявольським світлом, і я не могла спокійно дивитися, не могла бачити світ таким, яким він був направді. Зате, ви знаєте, як було боляче потім, коли світло зникло і я почала дивитися нормально. Але пр оце пізніше... Отже, Диявол. Після того нашого першого дня, коли ми зустрілися поглядами, я почала погано спати. Просто мені не давали спокою думки: він не виходив із моєї голови, оселившись там надовго. ЗНаєте, як воно: коли лягаєш спати із думками про Диявола, просинаєшся із думками про нього ж, а ще вночі сниться він же... Того серпневого вечора я вперше відчула смак його диявольських вуст і вже ніколи не могла забути. Той гірко-солодкий присмак - присмак солодкого бажання та гіркої зради - не давав мені спокою. Просто мій Диявол став моїм спокусником: я зрадила своєму коханому, і не жалкувала про це.Тому що та зрада була такою солодкою. Диявол робив все обережно, повільно і тихо, у повній темряві, аби я не бачила, що в той час він втратив людську подобу і на короткі миті став сравжнім пекельним створінням.Він торкався вустами моєї шиї, а мене пробирало струмом: я тремтіла від тих доторків. Він стискав моє тіло і залишав ледь помітні сліди.В мене паморочилася голова і підіймалася до максимуму температура.Температура була такою високою, ніби то справді було пекло. Після того я помітила на шиї легкі, не дуже видимі сліди - дві цятки.Ніби від гострих-гострих ікол, але навіть не болючих. Я ніколи не казала про це нікому,хоча б тому, що на ранок все зникло. Залишилося лише кілька подряпинта дуже боліла голова. Тому я не можу сказати, то було правда, чи ні. Мій Диявол навіть не дзвонив мені просто так ніколи. Дуже-дуже рідко. А мені так хотілося чути його голос.Ми спочатку рідко бачилися, але так тісно і відверто спілкувалися, що я навіть подумала, що він все ж має душу:просто будо відчуття, ніби він мені ту душу відкриває. Диявол був для мене ідеальним. Майже ідеальним. Він був для мене предметов розмов і обговорень, він був для менелюдиною, яка затьмарила мені все і всіх. точніше вибачайте - він був не людиною. Якось так не помітно настали часи, коли ми із моїм Дияволом почали бачитися частіше. Я забула сказати вам про те,що мій Диявол мав Янголя. У нього була кохана, яку він називав своїм Янголям. Але це не заважало йому бачитися зі мною і витягувати мою душу. Просто, напевне,янголячу душу він вже встиг витягнути давно. Він зраджував Янголові,п"ючи мою кров, тягнучи, наче коклейль через соломинку, повільно-повільно мою душу.Його Янголя навіть не здогадувалося.Ще б пак - Диявол добре маскувався і іноді професійно брехав. Він вміє це, він такий. Ми з Дияволом іноді любили бути жорстокими: він часто лишав мені на тілі синці та сліди від укусів,а я гралася із ним у невинну жертву і забороняла робити певні речі.Одного мені шкода і досі: мені ніколи не вдавалося лишити йому хоч один синець чи слід від укусу.Навіть не знаю, чому так. Але повірте, мені так хотілося: мені хотілося, аби йогоЯнголиця, побачивши це, здивувалася. Просто я стала жорстокішою і хитрішою - Диявол так на мене впливав. Це навіть не можна було назвати коханням. Просто пристрасть, яка поглинала повністю, з головою, і від якої не можна було втриматись. Мені жодного разу не вдавалося вирватися із міцних дияволячих обіймів - він любив брати силою, при чому, як фізичною, так і психологічно. Він гіпнозував. О,так, гіпноз був його улюбленим хобі. Я не раз відчувала на собі його експерименти. Але з часом почала звикати.Багато чого змінилося: я майже втратила свої вміння передбачати майбутнє, інтуїцію. Раніше я часто відчувала дежавю,бачила віщі сни і могла передбачувати,що на мене чекає. Із появою в моєму житті Диявола ці здібності спочатку стали слабше виражені, а потім зникли і зовсім. Можливо, він забрав їх собі разом із душею. Знаєте, мені шкода, що в мене цього більше немає. Ще одне, чого я набралася від свого Диявола - любов до дахів. Так, я любила дахи і раніше, але із його появою це почуття посилилося. Ми сиділи з ним на даху, звісивши ноги униз, і розмовляли; іноді він нахиляв мене над прірвою, міцно тримаючи,і кусав за шию. Я не могла вирватися,бо боялася ворухнутися - я не хотіла зірватися вниз....Про дахи я почала писати багато віршів. Я і раніше писала - я завжди писала - але Диявол вплинув на те, що я почала писати жорстокіше,у моїх віршах та прозі відчувалася знервованість, майже істерія, і ... любов до дахів. Я уявляла себе янголом і писала про це ночами, і від цього мені легшало на короткий час. З якогось дива я почала потроху ставати Янголицею. Все частіше тягнуло на дахи та просто до вікна - літати. Я все частіше почала відчувати,як за моєю спиною ростуть крила - часто щось заважало мені за плечима, я відчувала, як крила пробиваються, розривають живі тканини у мене на спині, але ... вони так і не виросли повністю. Просто я так і не стала поки що його Янголицею. Зате мене досі дивує, чому у Диявола дівчата - Янголи? Як можна так співіснувати?... ...Останні декілька днів ми із Дияволом починаємо сваритися. Я плачу, психую, від тих психів я розношу на частини свою кімнату,ламаю олівці та декілька днів поспіль вже хочу розбити монітор свого комп"ютера. Диявол став жорсткішим до мене, і навіть не розуміє причину моїх сліз. він каже, що я хвора. Так, я знаю, я хвора, і це не дивно. Вчора до мене остаточно дійшло, що в мене вже немає душі. Що вона вся належить йому. Диявол висмоктав із мене всі соки,забрав душу, і покинув мене на призволяще. Тільки іноді він приходить, коли старі рани від нього вже зажили, він лишає нові. Щоб я не розслаблялася, певне, щоб пам"ятала, хто таакий Диявол. Мені так важко, я ледь стримуюся. Весна не лишає менівибору. А знаєте, чому мені так важко?Саме тому, що він нарешті перестав мене засліплювати. Я стала бачити світ таким, яким він є. Знову стала бачити. І мені не звично. Я вже встигла звикнути до напівтемряви і існування у своєму, дивному та нелюдському, напівдемонічному світі.Зараз мені боляче, але я тримаюся. Я ховаю за застібнутими на всі гудзики сорочками свої груди - адже там тепер окрім купи синців та слідів від укусів просто пусто.Десь там якраз,де я ношу свій анкх, у тому місті - там пустош. Я хочу приховати її від усіх,адже меін соромно, що я без душі. Я навіть не знаю, чи це нормально - віддати комусь її просто так. Найголовніше те, що я і досі не розумію, коли саме він остаточно висмоктав із мене душу. чи він робив це весь час повільно, чи то було тільки на початку, а потім, в один прекрасний момент, а коли, я не знаю, він раптово випив її всю до кінця, не лишивши нічого... Я маю певні припущення, що це могло статися під час нашої останньої зустрічі.Тоді ми з Дияволом стояли, обійнявшись, він, як завжди, запустив руки мені під кофтину та міцно стиснув, а я чомусь вирішила зазирнути йому в очі. Саме тоді я помітила велику-велику порожнечу і ледь помітні, слабкі відблиски його демонічного єства - холодний вогонь, світло-блакитне сяйво,яке зачіпило мне за живе...Можливо, саме тоді, коли ми були очі-в-очі, він і висмоктав мою душу повністю. Витягнув, а вона, певне, я гадаю, не пручалася - вже не було сил... Найжахливіше, що я не поверну її назад. Вона навічно лишиться у мого Диявола.І я навіть не дізнаюся, що він робить із тими душами, і чи багато їх вже у нього... Чи нормально це, бути без душі? Віддати її просто так і тепер жалкувати? Я в жахливому полоні, в який замкнула себе сама.І мені не виплутатися.

Так странно: целыми днями плачет небо, Плачет дождями, плачет навзрыд. Только мне хочется просто верить в то, Что все в порядке, в то, что ты еще жив. Целыми днями плачет навзрыд небо, Прячет глаза свои за тучами серыми-серыми. И у меня больше слов других нету, Кроме как вопросы: «Где же ты?». Целыми днями плачет, без остановки, Срываясь на крик, срываясь на гром. В слезах утопают улицы, остановки, В слезах утопает по самую крышу мой дом. И будто плачет небо, что-то поминая. Весенним ливнем заливает все вокруг. А ведь до сих пор еще не знаю, Кто ты мне. Ты любовник, или друг… Так странно плачет небо, угасает В вечернем сумраке за тучами солнце. И это дождь меня будто питает Какой-то странной грустью. Порция за порцией. А ты, наверное, далеко там тоже плачешь, Скрывая слезы свои, смахивая рукавом. Но ты приедешь, я надеюсь, и это значит, Что мы с тобою хорошо живем. По рельсам мокрым ты шагаешь быстро, Не думая, что будет впереди. Ты хочешь скрыться, знаю, просто скрыться. А я с тобою скрыться, подожди…

Мене вперто не пускає на Хай Вей.

Пароль та логін - вірні, вони в мене ще в блокнотику були записані, тож помилитися я не могла.

Тим паче, постійно ж раніше заходилось все.

Але зараз пише, що "не вірний логін чи пароль".

Шо таке????

Блін, хочу на Хай Вей, довелося ж навіть статтю тут викладати про дитбудинок...

Шо робити?Чи можна якось змінити пароль?

Небайдужність до інших – благородна справа

Ніколи раніше я не думала про те, що коли-небудь займатимусь благодійністю. Не те щоб я була проти, чи мені було шкода грошей та власних сил, просто навіть якось не замислювалася над цим. Так, багато читала в газетах, дивилася по телебаченню, та не думала, що відчую це все на власному досвіді. Але тоді, коли обставини склалися певним чином, я вирішила все ж спробувати.

Це був мій перший візит до дитбудинку. Поїздкою до «Колиски дитячої надії» займалася молодіжна організація «Я – Молодіжний голос України!» (« Я МОГУ!»), яка, не зважаючи на те, що існує всього один рік, вже активно допомогає дітям-сиротам. Ось і цього разу на зібрані кошти було закуплено необхідні речі для дитбудинку, а також фрукти та соки, які дітки вживають не так часто, як мали б.

...На початку, ще по дорозі до дитбудинку, я не могла зрозуміти, що у мене в душі: одночасно і нервувала, і раділа, і сумувала. Але як тільки я побачила дітей, всі почуття змінилися тільки думкою: «Які ж вони гарненькі!».

Коли ми приїхали, діти якраз дивилися програму, підготовлену дитячою музичною школою з Деснянського району. Юні артисти розважали дітей танцями та співами, костюмованими номерами. Я відразу звернула увагу на те, як тихо спостерігають за виставою вихованці інтернату. Вони не шуміли, не перемовлялися, а уважно дивилися та слухали – рідко зараз побачиш таких спокійних дітей.

По закінченні концерту всі ми, гості дитбудинку, взяли по повітряній кульці та маркеру. Ми знайомилися із малечею та підписували їм кульки, а діти також малювали на них щось своє. Це був перший етап – знайомство. Мені запам’ятався семирічний хлопчик, який вперто не хотів брати ні в кого кульки. Коли я підійшла до нього та спитала, що трапилося, він відповів: «А навіщо мені кулька? Вона всеодно здується!». Дивні думки, адже вся інша малеча його віку просто по-дитячому раділа подарункам та знайомству, не думаючи про те, що буде із кульками потім. Все ж таки я дізналася, що цього хлопчика звати Андрій, та підписала йому кульку. Він прийняв цей подарунок, проте потім ще довго ходив насуплений. Мабуть, він один з небагатьох, хто запам’ятався мені більше за всіх інших, тому що вразив своєю поведінкою. Він був просто не такий, як його однолітки. Занадто дорослий, із недитячим поглядом. Він навіть сказав, що його мрія – напитися...

Знайомство невимушено перейшло у розваги: ми танцювали із дітьми, водили хороводи та гралися. Деякі малята соромилися, а деякі навпаки – охоче йшли танцювати і тягнули за руки нас. Було якось радісно: навіть усвідомлюючи те, що ці діти мають тяжку долю і їх дуже шкода, було все одно весело та приємно. Приємно, бо серцем ми відчували, що насправді даруємо діткам радість, що здатні чимось допомогти.

Один інцидент, який трапився у дитбудинку, примусив всіх нас глибоко замислитися над життям та над тим, якими жорстокими іноді бувають люди. Спочатку ніхто не звернув особливої уваги на те, що одна із дівчат із музичної школи після концерту почала плакати – мовляв, у багатьох був такий настрій, діточок шкода, тому й плаче. Але... Особисто у мене, наприклад, після того, як я дізналася причину її сліз, в середині щось ніби обірвалося. Дівчинка побачила у дитбудинку своїх братика та сестричку... Братик зовсім маленький, тому, можливо, не впізнав серед гостей свою сестру, а дівчинка, вихованка дитячого будинку, також впізнала її, і теж почала плакати. Звичайно, я не знаю причини, чому обставини в їхній сім’ї склалися так жахливо, і не мені осуджувати тих батьків, котрі так вчинили, але все ж тривожить питання: як їм, цим дітям, котрі живуть у різних світах, які ніби-то і одна сім’я, але так жахливо розділені...

Діти з музичної школи поїхали раніше, а ми ще лишилися. Малеча цікавилася: «А чому ви тут? Ваш автобус вже поїхав! Ви тут залишитеся?». Такі допитливі, такі маленькі і водночас такі розумні – вони бігали, гралися з нами, питали, як нас звати та скільки нам років, розповідали щось про себе. Коли я дивилася на цих дітей, не могла зрозуміти, чому таких гарних, розумних малят кинули батьки? Так, є такі, які опинилися тут волею долі, через те, що в них справді нікого немає в цьому світі. Але як же ті, котрих мама свідомо залишила без ласки та сім’ї? Вони ж такі чудові, вони ж заслуговують на любов...

Найкращим подарунком для діточок насправді виявилася наша увага. Кожен з них намагався, аби його помітили, аби з ним погралися та поспілкувалися. І якщо на початку деякі з них ще соромилися, то потім вони наперебій підбігали до нас самі. Навіть той хлопчик, Андрій, який не хотів брати повітряну кульку, під кінець розгулявся, та, взявши мене за руку, водив по кімнаті та щось розповідав. Маленька Віка, яку я тримала на руках, міцно притиснулася до мене та просто мовчала, не хотіла відпускати. Ще одна дівчинка, вже трохи старша, спочатку декілька разів підходила до мене та просто дивилася мені в очі пронизливим поглядом, у якому читалася нерішучість. А потім мала взяла мене за руку, і далі просто мовчала та продовжувала на мене дивитися. А ще, після того, як один хлопчик, зовсім маленький, підбіг до мене, заапитально мовив: «Мама?», та відразу втік, моє серце ледь не зупинилося. Тоді я зрозуміла, що хотіла б приїжджати сюди ледь не кожного дня, аби приділити цим дітям максимум уваги, допомогти їм хоч чимось, дати промінчик надії на те, що їх пам’ятають та люблять...

Тепер я можу із впевненістю сказати, що вистачить лише один раз подивитися в очі дітям-сиротам, і твоє серце буде належати їм. Зовні вони не відрізняються від інших дітей. Але, хто зна, про що вони мріють, про що вони думають? Всі вони - просто діти, світлі, радісні, безтурботні... І дуже хотілося б, щоб у майбутньому їх також оминали всілякі проблеми, щоб вони вийшли у широкий світ та знайшли у ньому своє місце. Адже тк важко ставати на ноги у цьому суспільстві, коли ти зовсім сам і в тебе нікого немає.

Я всім серцем вірю в те, що ці дітки ще знайдуть люблячу матір та справжніх друзів, які ніколи їх не покинуть. І якщо сім’я – серйозний крок, який треба добре обдумати, то дружба – це те, що може подарувати малечі кожен з нас. Знайте, що малята завжди раді вашій увазі.

Для охочих допомогти – контакти дитячого будинку «Колиска дитячої надії»:

Україна, Київська область,

Києво-Святошинський район,

с. Новоселки

тел. 266-19-34

Для тих, хто може допомогти фінансово:

Реквізити дитячого будинку:

Печерська філія «Приватбанку» м. Києва

Р/р 2600148010

МФО 300711

Код 30514315

Олександра Горчинська

Замість цього ліжка, яке

пропалює наскрізь, зараз би

відчути тебе, твоє тіло,

але у думках ніби сквозить.

Зараз би розправити крила,змахнути їми широко-широко, і,

ступивши рівно крок вперед зі свого підвіконня,стрибнути вгору...

Прилетіти б,постукати в твоє вікно,тихим шорохом крил налякати,

кінчиками пальців тихо побарабанити по склу.

Відчиняй, я прийшла.

Скласти крила, і, як ні в чому не бувало,сісти

на твоєму підвіконні, звісивши ноги, бовтати їми у повітрі та пити гарячу, обпікаючу каву.

А потім, ніби так і треба, ніби так було завжди, просто підійти

до тебе близько-близько, притиснутися до тебе, відчути тепло,

що розливається десь внизу.

Вирвати свою душу, прив'язати до твоєї невидимими нитками, та

білим птахом випустити у відкрите небо...

Я не закрила після себе вікно.

Ніжно-ніжно торкнутися твоїх вуст,

передати тобі цілий Всесвіт через поцілунок.

Вуста-в-вуста, лише мить, і

весь мій Всесвіт вже у тобі.

А потім втекти - полетіти гуляти дахами. У самотності.

Блукати під небом, щось нашіптувати вітрові та чекати.

Чекати, коли прийдеш ти, коли піднімешся на дах

у хвилини своєї найбільшої самотності.

Шукати правди.

Тоді, коли ти сидітимеш, звісивши ноги униз,на самому краєчку,

та думатимеш про втрачене, згадувати,

ти розучишся на секунду розмовляти.

Я підійду до тебе нечутно,крадучись навшпиньках, зі спини,

тихо-тихо...

Закрию твої очі своїми долонями: "Вгадай,хто?".

Ти назвеш у відповідь чуже ім'я, яке я ніколи раніше не чула і вже не чутиму, але

я відразу здогадаюся, кому воно належить.

Я трохи розгніваюся, але потім пробачу тобі все.

Різко випроставши руки та штовхнувши тебе у спину, я згадаю, що

забула поцілувати тебе на прощання.

Ти летітимеш униз, з даху, і відчуватимеш у собі той Всесвіт, все те безмежжя,

яке я тобі подарувала.

Повертайся, Янголе, я тебе чекатиму.

Зустрінемося восени...

Якшо хтось і вважає, що подати в міліцію заяву за "некорректні комменти "В_контактє" це нормально, то я вважаю,шо це просто тупо. "Панти дароже дєнєг", як кажуть...Якшо б у мене батьки працювали на таких посадах, я б теж так шикувала. Побігала по міліціях, впевнилася в "чєснасті і доблєснасті" наших шановних міліціянтів. Але нічо, викрутилася ж. Зате жити не так скучно.

Хочу поділитися проблемою, яка хвилює мене зараз найбільше. Зовнішнє Незалежне Оцінювання. Мені не пощастило потрапити у те коло учнів, над якими наша влада вирішила провести експерименти. Ледь не кожного місяця вносяться якісь поправки у закони, змінюються вимогу. Експеримент №1 Так, на початку року нам всім сповістили про те, що, починаючи з 2008 року,обов'язковим є тестування з української мови та літератури.До цього літературу ніхто не здавав, тим більш обов'язковим предметом. Якщо стосовно мови ми з 5 класу знали, що так чи інакше будемо її здавати - чи-то екзаменами, чи то тестами, ми завертали на неї окрему увагу і вчили її.Але наздогнати курс української літератури, починаючи від Староруських літописів і закінчуючи сучасними письменниками ХХ століття, плюс теоретичні питання, яким у шкільній програмі відводиться дуже мало часу - за рік це майже нереально. Експеримент №2 Для того, аби спробувати відновити у пам'яті хоч якісь пробіли, я почала ходити на підготовчі курси до КПІ. Три предмети: українська мова, література, англійська. Звичайно, щось-таки допомогає. Але не все виявилось так спокійно. Остаточно відмінили вступні випробування. Тепер до вишів можна вступити лише за результатами ЗНО. Якщо так подумати - курси тепер нікому не потрібні. Але, все ж, більшість учнів продовжує ходити на підготовче відділення,чисто так, для себе. Експеримент №3 Тестування вирішили розпочати із березня місяця. Тепер, аби хочаб якось закінчити школу, необхідно одночасно готуватися до тестів та намагатися вчитися по шкільній програмі - щоб і атестат отримати і тести здати. Якщо студентам дається час перед сесією, якщо в минулі роки, коли ти закінчив школу у травні, ти мав хоча б декілька тижнів на підготовку до екзаменів, то зараз все зовсім не так. Готуйся як хочеш, вчися як хочеш. Експеримент №4 Буквально тиждень назад я дізналася ще одну новину: тепер ми здаємо для КПІ тестування не з англійської, а з зарубіжної лутератури. Скажіть мені, як нормальна дитина, навіть відмінник, півроку проходивши на курси англійської, зосередившись на цьому предметі, за декілька місяців зможе переключитися на зарубіжну літературу і вивчити весь її курс за два місяці? Так, нам ввели замість англійської зарубіжну на курсах у КПІ - два рази на тиждень.Але хіба це повністю врятує? Хіба можна вивчити за пару місяців всіх письменників та твори - від міфів давньої Греції до ХХ сторіччя, плюс знову ж теорія літератури? До того ж, якщо по українській мові та літературі, по Історії України, математиці, всі іншим предметам можна придбати посібники із прикладами тестів, то з зарубіжної літератури такі збірники ще навіть не надрукували! Готуватися немає по чому. Буде, коли надрукують, але часу вже не буде. Кожного дня, беручьсь за книги, я думаю про одне і те ж : куда іти, якщо не здам цього року тестування? Що робити?

Вчера приехала с Запорожья.

Там была межрегиональная выставка молодежных газетных изданий "Акцент" .

Но как обычно, больше всего запоминаются со всех поездок не сами мероприятия, а поездки в поезде и прогулки по городу.

Очень понравился бар ресторанного типа "Вагон". Просто супер - все стилизовано под вагон-ресторан, официантки - в форме проводниц, столики, места, шторки "Укрзалізниця" и стаканы в подстаканниках. Даже туалет с табличкой "Во время стоянки не входить".

Еще запомнился выпивший Игорь, среди ночи читающий на верхней полке вслух свои стихи, пиво, льющееся нескончаемым потоком...

Вчера высыпалась весь день. Но масса положительных эмоций.

Ну и вот она я

Игорь

Мы все

Дайри.ру снова безвозвратно начинает глючить...И ничего не поделаешь...

Ну что ж, последние яркие события за месяц:

1. Была в Славутиче на фестивале "Золотая Осень Славутича", журналистский фестиваль. Выпускали там газету "Славеста".
 Все, что я могу сказать - мэр у них пришибленный, конечно. Нет, ну а это нормально: пресс-конференция в день приезда, иностранные гости, и тут мэр начинает рассказывать всем про то, как политики тратят свои деньги, покупая себе "мэрседесики", про полеты в космос... А завершил свою торжественную рчеь громкой фразой:"Не будьте лОхами!". Удивительно, но даже делегация из Монголии, почти не говорящая по-русски, поняла эту фразу и от хохота скотилась под сиденья....

Все три ночи, проведенные в Славутиче, не спали. По разным причинам:бухали/верстали, писали/набирали текст/ходили на интервью посреди ночи/опять бухали за день отьезда/ходили гулять по лужам и т.д....

2. После Славутича продолжаю общение с коллегами, и весьма удачно))

3. Наконец-то добралась и взяла у своего любимого преподавателя Игоря Дармостука книгу А. Москаленка.

4. Пытаюсь, но тщетно,помочь одному достаточно дорогому человеку выйти из запоя и прекратить пить в одниночку. Не получается(((

5. Ходила на Замковую и видела Осень...

Какой-то беспредел.

Вчера не работало TUSE, сегодня уже заработало. Зато сегодня уже второй день не пашет дайри.ру. А я не могу без своих родных дневников.

С одной из компаний, которые были на дереве Цоя, гуляла последнее время. Вот это люди экстремалы. То мы были на заброшенной стройке, в каком-то темном подвале, где было хорошо и прохладно, то на крыше 16-этажки, где смотрели закат,а потом не выяснили, что нас закрыли на крыше...Один парень перелез первым через верх, над дверью, в узкую дыру, потом я в длинной узкой юбке (!) полезла следом, не знаю, как я вообще смогла так вылезти... Сама с себя в шоке.

Осталась только одна девченка по другую сторону, моя подруга Сашка, тоже в юбке. Я, злая на всех и вся, беру и легким движением руки открываю двери... Отказывается, надо было только высунуть деревянную палку, которую всунули в ручку, как своеобразный замок. Саша себе спокойно вышла через дверь, как нормальный человек,а я психовала на того парня, который вылазил первым, какого такого хрена он не дернул двери...

Экстрималы, блин. Боюсь подумать, что будет дальше, и представляю, что подумали обо мне прчитавшие это сейчас люди....

Я конечно, понимаю, что тут ждут фоток с дерева Цоя,

Лысой горы, и всякого такого.Но я немогу

их разместить - они большие получаются.

И что им сделать, я не знаю...

За последнее время побывала на ДДТ и Карамазовых,была на дереве Цоя (в день его гибели) и еще позавчера подымалась на Лысую Гору на шашлыки)). Жаль, не успела пройтись и совершить экскурсию по горе,так как было мало времени.

Обязательно подымусь еще раз и пофоткаю достопримечательности.

В ближайшие планы входит пойти на "Урбанию" 25 числа.

Какое-то странное предчувствие, непонятное, необьяснимое...

Волнуюсь. Обычно интуиция не обманывает и такое волнение потом к чему-то приводит.

Может, это перед походом на Лыску? Идти или не идти - вот в чем вопрос...Приглашают на Лысую гору, посетить выдающиеся местности и погулять...Хочу, но волнуюсь. А может, волнуюсь и не потому. Не знаю, почему.

Эххх....

Что-ли валерьяночки выпить?а?

________________________________________________

Фотки со вчера.

просто осел

Мне снится один и тот же сон уже несколько раз.

Вообщем, живу я на пятом этаже. И вот мне снится, что кабы для облегчения и экономии времени мы вылазим на улицу через окно на кухне. Окно открывается настеж, сначала ты садишься на подоконник и свешиваешь ноги, а потом по стене, цепляясь за козырьки окон и балконов, слазишь вниз, спрыгиваешь, и идешь себе дальше. Причем, в большинстве случаев я не слажу,а предпочитаю стандартный способ: через двери, потом на лифте...Даже во сне я понимаю, что это страшно, спускаться с пятого этажа, вылазить через окно...

Что бы это значило?

Сон снился много раз, и я не знаю, к чему это...

Ну вот, что-ли выставить несколько фоток?

Вообще-то,я хотела выставить много фоток на разную тематику на ХВ, но изза большого размера они не загружаются.

Начнем с братьев наших меньших...

Ну вот, потихоньку разбираюсь тут на блогах.

Только что тут писать? мои журналистские способности совсем исчерпались...за лето...

Ну вот, завела свой блог.

Приветствую вас всех.

Надеюсь, мне тут понравится.